вівторок, 29 вересня 2015 р.

З професійним святом Вас, шановні колеги!




















З нагоди Всеукраїнського дня бібліотек прийміть
 найщиріші вітання. Символічно, що саме в день Віри, Надії, Любові і матері їх Софії відзначається це свято. Сама назва — Всеукраїнський — свідчить, що це свято не тільки професійне, а загальнонародне, адже кожна людина хоча б раз у житті була в бібліотеці, а для багатьох вона стала рідною домівкою, бо без книги нема знань, поступу вперед. Це свято свідчить про глибоку повагу народу до своєї духовної спадщини, освіти, науки і культури, а також про визнання історичної ролі бібліотеки в житті суспільства.
Бібліотеки – одне з великих надбань цивілізації. Без них неможливо уявити розвиток науки, освіти, культури, життя громадян будь-якої країни. Саме вони є інформаційною основою високорозвинутого демократичного суспільства. Любов до читання, глибокий інтерес до художньої літератури не виникають у людини самі по собі. Велика заслуга у вихованні цих якостей належить бібліотекарям — хранителям книжкових скарбниць, провідникам у світ нового і непізнаного. Саме бібліотекарі допомагають читачам бути обізнаними в сучасних проблемах, пізнавати реальну картину світу, несуть радість знань, високу культуру, любов до мистецтва. Завдяки  сумлінній праці підтримуються кращі традиції бібліотечної справи, запроваджуються сучасні технології, створюються умови для підвищення рівня освіти та духовності громадянського суспільства.
Нехай працьовитість, життєва цілеспрямованість і високий професіоналізм допоможуть зберегти і примножити інтелектуальний і культурний потенціал нашого рідного краю. Бажаємо вам нових ініціатив, цікавих перспективних проектів при виконанні свого професійного обов’язку. Нехай ваша праця — праця хранителів людської мудрості — завжди користується заслуженою повагою в суспільстві і знаходить гідний відгук в людських серцях! Міцного здоров’я, щастя, благополуччя і нових творчих злетів у нашій благородній справі!



   

пʼятниця, 11 вересня 2015 р.

Умань козацька і гайдамацька ( до Дня українського козацтва) – віртуальна регіональна інформаційна сторінка

Історична довідка:
УМАНЬ – СИМВОЛ ГАЙДАМАЦЬКОГО РУХУ ХVІІІ СТОЛІТТЯ
МИЦИК Юрій Андрійович
народився 30 грудня 1949 р. у м.Дніпропетровську. 1971 р. закінчив історичний факультет, а 1974 р. аспірантуру Дніпропетровського державного університету. З 1974 по 1992 рр. працював викладачем, старшим викладачем, доцентом, професором кафедр загальної історії та історії України Дніпропетровського державного університету. 1989 р. захистив докторську дисертацію. 1992-1996 рр. очолював Дніпропетровське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського. 1996-2002 рр. – завідувач кафедрою, а з 2002 р. до цього часу професор кафедри історії України Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Автор понад 1300 друкованих праць з історії України, переважно з історії українського козацтва, джерелознавства, історії православної церкви. Активно досліджує воєнну історію, історію козацьких центрів та козацьких міст. Почесний краєзнавець. Лауреат премії імені Д.Яворницького (1991 р.), заслужений діяч науки і техніки України (2007 р.).
Шановний професор люб’язно погодився на розмову з головним редактором «Воєнної історії» про гайдамацький рух у XVII столітті.

Юрію Андрійовичу, пригадалось, що ще 2002 року Ви видали книгу «Умань козацька і гайдамацька». Україна може пишатись багатьма історичними «козацькими» місцями. Чому саме Умань стала предметом Вашого зацікавлення?
Умань... Уманщина... Ці назви насправді є символами для українців і асоціюються насамперед зі славним козацьким та гайдамацьким минулим нашої Батьківщини. Тут перебував від 1648 року Уманський полк – один з наймогутніших козацьких полків Гетьманщини – Української козацької республіки, тут відбувалися кульмінаційні події Коліївщини. Звернувшись до цієї теми, я у своїй книзі запропонував читачеві історію Уманщини в період з 1648 року (початок Національно-визвольної війни українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої 1648-1658 років) до кінця ХVІІІ століття (поразка гайдамацького руху). Книга містить, як додаток, фрагмент з праці історика Миколи Ткаченка (1893-1963 рр.) «Гуманщина в ХVІ-ХVІІ вв.» (К., 1927), у котрій висвітлюється історія краю від заснування Умані (між 1609-1616 рр.) до початку Національно-визвольної війни (1648 р.). У додатках вміщено деякі інші документи з історії Уманщини, в тому числі й архівні.
Щодо означеної Вами теми, то їй присвячено розділ «З гайдамацького минулого Умані». Проблема, на жаль, залишається малодослідженою і потребує ще великих зусиль дослідників з обов’язковим залученням польських джерел. Я ж у книзі обмежився викладом лише деяких важливих подій, пов’язаних з роллю Умані в гайдамацькому русі.

Знаємо, що є різні трактування терміну «гайдамаки». До якого схиляєтеся Ви?
Термін «гайдамака» вперше з’являється в історичних джерелах початку ХVІІІ століття. Це слово взагалі має тюрське, конкретніше – арабо-турецьке походження і в перекладі означає – гнати. Тобто людина, що гонить, переслідує. І через те це слово набуло значення «розбійник».
А чи могли б Ви розповісти, яким було тогочасне місто Умань?
Більше в соціально-політичному плані. Уманщина в цей час була прикордонною зоною зі степом. Хоча небезпека ординських набігів значно зменшилася, проте поруч проходив тодішній турецький кордон, а також кордон із січовими землями, котрі формально входили до складу Російської імперії. Прикордонна зона в будь-який час вимагає особливої уваги. Уряди ж Речі Посполитої та Російської імперії використовували охорону своїх кордонів як зручний привід для нападів і грабунків запорожців та мирних жителів Правобережжя, в т.ч. й Уманщини.
Перша писемна згадка про місто Умань датується 1616 роком. Умань належить до небагатьох міст на території України, яким було надано магдебурзьке право ще 1663 року. У 1670-1674 роках Умань була резиденцією правобережного гетьмана Михайла Ханенка, тобто тимчасовою столицею Правобережної України. Після трагічних руйнувань Умані турками 1674 року вона втратила значення полкового центру і стала сотенним містечком. Лише на початку ХVІІІ століття Умань швидко відроджується, зростає і повертає собі риси часів розквіту. Відроджуються й традиції боротьби з іноземними поневолювачами. Уманці беруть участь в повстанні Верлана 1734 року, в інших гайдамацьких заворушеннях 1737-1738 років.
Уманщина знаходилася у власності магнатів Калиновських, а від 1726 року передана у власність польських магнатів Потоцьких. На Уманщину Потоцькі переселяли своїх кріпаків з Руського, Волинського та інших воєводств. Швидкими темпами здійснювалася колонізація багатих земель.
Для забезпечення порядку в своїх володіннях, та головно для охорони своїх економій від гайдамацьких заворушень, польські магнати утримували загони надвірних козаків. Поблизу Умані була особлива слобода уманських надвірних козаків кількістю дві тисячі шістсот осіб, які мали значні угіддя, звільнялися від податків і отримували від Потоцьких зброю та одяг. Раз на рік графський комісар проводив спеціальний огляд полку, коли всі козаки під звуки дзвонів, сурм і литавр виносили з міста знамена, бунчуки і прапори. Після огляду комісар давав на їх честь банкет.
Уманські володіння були дуже важливими для Потоцьких і тому 1760 року в Умані заклали фортецю, яка мала стати могутнім форпостом магнатської держави в регіоні. 28 березня 1761 року спорудження фортеці (Старе Місто) урочисто завершилося. Фортеця була розташована на пагорбі, мала дві брами – Новоміську та Раківську. На вежах, що височіли над брамами, стояли, за деякими даними, 32 гармати. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка. З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалося від Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколо фортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжачені дубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі Свято-Богородицького василіанського монастиря та монастирської школи (колегії, костьол, синагога, ратуша, дерев’яні житлові будинки).
Проте й така міцна фортеця не встояла перед народним гнівом. 9-10 червня 1768 року повстанці, підтримані надвірними козаками під проводом Івана Гонти, що перейшли на бік гайдамаків, оволоділи містом і фортецею.

Як на Вашу думку, могло повстання за тих умов мати успіх, досягти своїх цілей?
Я не люблю займатися «якбитологією», але події розвивалися надзвичайно стрімко. Повстанці робили все можливе для поширення руху: вводили козацький устрій, скасовували панщину, формували і розсилали загони в різні напрямки. Залізняк розсилав універсали, призначав отаманів на місцях. Але ж доля відвела їм для цього лише три тижні. Підступна зрада керівництва російськими військами стала основною причиною поразки повстанців. Гонту та інших мешканців Правобережної України було передано для розправи польському командуванню, а запорізьких козаків та вихідців з Лівобережжя і Слобожанщини судили царські власті.
Чи чинили повстанці спротив безпосередньо російським військам?
В тім то й трагедія Коліївщини, що повстанці вірили, що Катерина ІІ підтримує їхню боротьбу і Правобережжя буде об’єднане з Лівобережною Україною, тому проти царських військ не вживали жодних заходів. Натомість посилення гайдамацького руху непокоїло Росію по мірі того, як участь у повстанні почали брати російські селяни, міщани і навіть солдати. Скориставшись тим, що повстанці вважали російські війська союзниками, царські офіцери по-зрадницьки підступно захопили Максима Залізняка, Івана Гонту та інших керівників повстання. Відтоді гайдамацькі загони, що продовжували боротьбу, чинили запеклий опір також російським військам.
Відомо, що розправа була жорстокою і кривавою. Чи не даремні були такі жертви?
Значення повстання Коліївщини і гайдамацького руху в цілому в історії українського народу безперечне. Воно розчищало шлях для розвитку суспільних відносин, пронесло естафету боротьби за національне визволення і підтримувало певний рівень національної самосвідомості.
Дякую за розмову.
Розмовляв і записав
Сергій Литвин

                             Буктрейлер на монографію  Юрія Бодрова "Історія Уманського козацького полку":
                                                 

середа, 2 вересня 2015 р.

Ми не повинні забувати про тих людей, які пройшли крізь найскладніші випробування, відстояли право людей на свободу, врятували нашу країну та світ від нацизму.


У День партизанської слави ми з великою вдячністю говоримо про мужність, стійкість та самовідданість. І ми вшановуємо всіх тих, хто подарував майбутнє нам та нашим нащадкам.

Уроки Великої Вітчизняної війни вчать нас
згуртованості та єдності у боротьбі з загрозами. Тільки разом, об'єднавши зусилля всієї світової спільноти, ми зможемо ефективно протистояти тероризму, дискримінації, національній та релігійній нетерпимості. Це наш борг перед Вами – гeроями-переможцями!

Дорогі ветерани! Низький Вам уклін та щира вдячність!


Земляки-партизани в гостях Уманської бібліотеки-філії №5.

Артеменюк Віталій Іванович –народився в сім’ї селянина 1930 року в селі Ухожая, Христинівського району Черкаської області.
Активний учасник ветеранського руху м. Умань, член президії міської ради ветеранів війни та праці.
В період Великої Вітчизняної війни (1942-1944 роках)  учасник партизанського руху Уманського, Тальнівського та Христинівського районів.
В 1946 році закінчив Дарницьке  ремесляне училище,   після закінчення якого почав працювати токарем в Уманських центральних майстернях.
В 1973 році, без відриву на виробництві,  закінчив Уманський технікум механізації, та в 1984 – вечірнє відділення Донецького Державного університету за спеціальністю інженер-механік. Працював на Уманському заводі «Уманьферммаш», начальником Уманської телефонної станції, заступником начальника міжрайбази, начальником цеху Уманського дослідного заводу. Нагороджений орденами  І та ІІ ступеня «Вітчизняної війни», «За мужність».





Шекстело Катерина Харитонівна - 1921 року народження, інвалід Великої Вітчизняної війни І групи. До виходу на пенсію працювала в пологовому будинку. З 1942 по 1944 роки перебувала в партизанському загоні ім. Фрунзе, Мінської області. Катерина Харитонівна нагороджена орденами „Великої Вітчизняної війни” ІІ ступеня, орденом „Богдана Хмельницького” ІІІ ступеня, медалями „Партизан Вітчизняної війни”, „За перемогу над Германією у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр”.


Русняк Микола Кирилович - народився 1938 року в селі Серединці Шепетівського району, Хмельницької області, В період Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. піддавався репресіям і гонінням в зв’язку з підпільно-партизанською діяльністю батьків. Нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни» та багатьма іншими ювілейними медалями. В 2014 році Миколи Кириловича не стало.